Олександр Корняков — український фотожурналіст, який працює в незалежному херсонському медіа «Вгору». Фонд Thomson Reuters підтримує «Вгору» з 2020 року в рамках роботи зі зміцнення незалежних медіа в усьому світі. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну фонд адаптував свою підтримку, щоб партнери в Україні змогли продовжити роботу під час війни. Фонд надав екстрені гранти, допоміг з диверсифікацією джерел фінансування, а також забезпечив редакційне навчання та наставництво.
Під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року Олександр Корняков перебував у місті Херсон, де він живе та працює. Через кілька днів, 1 березня, російські війська захопили місто. Олександр фотографував місто допомагаючи світу стати свідками протестів громадян проти окупації, придушення демонстрацій російськими солдатами та того, яким було життя в окупації. Олександр провів п’ять місяців в окупованому Росією Херсоні, перш ніж йому довелося виїхати після того, як він дізнався, що російські сили його шукають. Він повернувся до Херсона після звільнення міста у листопаді 2022 року та продовжує працювати та фотографувати прифронтове життя.
У наведеному нижче інтерв’ю Олександр розповідає про свій досвід.
Олександре, як давно Ви працюєте фотожурналістом? З чого починали свій шлях?
Я працюю фотожурналістом з 2012 року. Спочатку, я прийшов працювати у херсонське онлайн-видання системним адміністратором. Та роботи було небагато. Я побачив, що в редакції лежали фотоапарати і запропонував фотографувати для сайту. У мене не було багато досвіду, але колись у дитинстві я займався фотографією і раніше близько року працював у сфері друку фото. Мені видали фотоапарат і так почалась моя кар’єра.
З березня 2021 року я працюю в незалежному херсонському медіа «Вгору» і це наразі моя основна робота.
Що Ви фотографували до війни?
Життя в Херсоні. Я знімав усе, що відбувалося в місті та фокусувався на культурі, спорті, політиці та суспільному житті. У 2013-2014 роках я фотографував протести в Херсоні та Києві під час Революції Гідності, яка почалася після того, як уряд вирішив не підписувати угоду про інтеграцію України з Європейським Союзом. Тоді я більше зосередився на політичному житті.
Де Ви були коли почалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну?
Я був в Херсоні.
Морально ми до війни готувались з 2014 року, коли Росія анексувала український півострів Крим. В Херсоні ми жили в постійній напрузі, очікуючи потенційну атаку з тієї сторони, адже область межує з Кримом. Та в останні тижні лютого 2022 року особливо нагніталося відчуття, що війна буде. Я навіть в медіа-школі студентам на практиці казав, що це може бути останній день миру. Вони мені казали: та ні, не може такого бути». Але в повітрі витало відчуття, що ось-ось щось зміниться.
Тим не менше, 24 лютого 2022 року застало мене зненацька. Я не міг одразу зрозуміти, як мені діяти. Я не знав чи виїжджати з міста чи залишитися. Я мав публічну проукраїнську позицію і розумів, що мені може загрожувати небезпека. Пам’ятаю, слухав новини і почув, що росіяни вже під Херсоном. Потім чую вибухи. І не знаєш що робити, куди бігти. У Херсоні було небагато бомбосховищ, і я навіть не знав, де знайти найближче до мого дому. Але після першого дня я краще розумів як діяти далі.
Що відбувалося в ті перші дні війни? Чи знали Ви на той момент, яка буде Ваша роль?
Я завжди ходжу з фотоапаратом. Навіть 24 лютого 2022 року я пішов в місто і зробив пару фото. Люди почали все скупляти: продукти, ліки та інше необхідне. Кругом величезні черги, які я в житті ніколи не бачив. Коли росіяни заходили в місто 1 березня, я взагалі з дому не виходив. Але в інші дні, поки не розігнали мітинги, я щодня фотографував все, що відбувалось.
Атмосфера була неймовірна. Я не очікував, що в місті люди добровільно вийдуть на такий протест. До повномасштабного вторгнення на патріотичні заходи в місті приходило 200-500 людей. А тут було по іншому. Коли я наближався до місця збору протесту, то почув сильний гул. Я прийшов на площу Свободи, і вона була майже заповнена. Було багато людей з українською символікою. Здавалося, тисячі. Прості люди протестували не тому, що були змушені, а тому, що вони об’єдналися в національній солідарності. Це було дуже емоційно.
Я знімав для «Вгору», тому що це було моє основне місце роботи. Мої фотографії та відео також були представлені в Associated Press і Al Jazeera, але довелося попросити ці видання використовувати мій псевдонім, оскільки вказувати моє ім’я було небезпечно.
Що Ви відчували, фотографуючи такі важливі події?
Важко було працювати. Коли я раніше фотографував невеликі місцеві заходи, зазвичай мене знали і розуміли, що я фотограф. Але в цьому випадку, оскільки людей було дуже багато, всі постійно запитували, хто я і навіщо фотографую. Знадобилося багато часу, щоб пояснити свою роль як фотожурналіста. Через тиждень багато людей почали мене впізнавати і тоді мені було набагато легше виконувати свою роботу.
Я виділявся з натовпу і хвилювався, що оскільки я все фотографував і завжди мав фотоапарат, росіяни «запишуть» мене в «організатори» протесту. В якийсь момент російські оператори навели камеру і зняли мене під час протестів. Я тоді подумав, що це кінець, зараз вони встановлять, хто я такий, і ввечері прийдуть за мною. Але, на щастя, вони так і не прийшли.
Яким був Ваш досвід життя та роботи під час російської окупації Херсону?
В окупації я пробув п’ять місяців.
Після придушення протестів російськими військами люди почали залишати місто. Декого заарештовували і катували. З кожним днем людей у Херсоні залишалося все менше. Був час, коли я взагалі нічого не фотографував, тому що ходити і фотографувати на вулиці було неможливо – це можна було робити тільки в тому випадку, якщо ти співпрацював з російською владою.
Потім я вирішив фотографувати телефоном. Я почав знімати непомітно і довелося бути дуже обережним, тому що багато російських військових на вулицях були одягнені в цивільне, а в місті були блокпости, де перевіряли телефони. У травні 2022 року я повністю перестав фотографувати, оскільки мені довелося переховуватися протягом шести тижнів.
Чому?
Росіяни почали мене шукати.
Одного травневого ранку 2022 року мені почало приходити повідомлення від кількох знайомих, які попереджали, що я не можу повернутися до своєї квартири. Я серйозно поставився до цього і сховався в помешканні колеги. На щастя, мене не знайшли.
До сьогодні я не знаю, чому мене шукали. Можливо, вони хотіли запропонувати співпрацю чи заарештувати. Я точно не знаю. Але того ж дня російські військові заарештували в Херсоні українську журналістку, одну з моїх знайомих, яка працювала на національному українському телеканалі. Її протримали місяць.
Коли мене почали шукати, я зрозумів, що мушу покинути місто. Там більше не було можливості залишатися працювати. Хтось міг упізнати мене на вулицях, і рано чи пізно я все одно міг потрапити в катівню. Тому влітку 2022 року я виїхав, сховавши більшу частину техніки. На блокпостах мене не ідентифікували як фотокореспондента. Я пробув на підконтрольній Україні території кілька місяців і повернувся до Херсону лише після його звільнення.
Коли і як Ви повернулись до Херсону?
Я повернувся невдовзі після звільнення міста в листопаді 2022 року. Тоді вільно потрапити в місто було неможливо, адже українські військові перевіряли його. Але оскільки я був акредитованим журналістом, я приїхав до Херсону автобусом разом з іншими колегами. Того дня в місті був і президент Зеленський, тому цікавість преси була неабияка. Наприкінці дня всі журналісти зібралися біля автобусів і хтось сказав: «все, повертаємося додому». І я пам’ятаю, як сказав: «а я вже вдома». І так я залишився.
Після цього я час від часу їздив в інші регіони України. «Вгору» організував виставку – «Нескорений Херсон» з моїми фотографіями, і вона пройшла в 19-ти містах. Але більшу частину часу я був у Херсоні. Я повернувся.
Наразі Херсон знаходиться дуже близько до лінії фронту і зазнає частих обстрілів. Як Вам працюється в умовах небезпечної ситуації в місті?
Вам напевно, не чути, але за вікном стріляють (інтерв’ю відбувається через Zoom).
В перші дні було страшно, адже я не звик до цього. Одного разу я потрапив під три російські обстріли лише за один день. І по моєму будинку прилітало. Це страшно, але якось до страху звикаєш. Нещодавно разом із колегами я їздив фотографувати наслідки російського обстрілу автобусної зупинки, де загинуло шестеро людей. Коли ми приїхали, росіяни знову почали обстрілювати те ж місце. Ми з колегами побігли під паркан, щоб сховатися. Я не злякався. Коли я подивилася на своїх колег, то побачив, що в них тремтять руки. Тоді я подумав, що спочатку й у мене була подібна реакція. Після обстрілів я ходив і помічав, як тремтять ноги. Але люди пристосовуються до всього.
Яку підтримку Ви б хотіли бачити для українських журналістів?
Як фотожурналісту, мені завжди потрібне обладнання, а зараз, як ніколи, додатковий захист. З метою безпеки я одягаю бронежилет і каску. Але якщо я зможу отримати кращий жилет, який забезпечить кращий захист і врятує моє життя, то я не відмовлюся. Свого автомобіля зараз немає, бо він залишився на окупованій частині Херсонської області. Поки що мої знайомі возять мене на місця зйомок. Але я б волів бути більш мобільним.
Більше ніж рік після повномасштабного вторгнення, що спонукає Вас виконувати свою роботу?
За своє життя я спробував різні професії. Я починав працювати на цих роботах, чогось вчився, але мені швидко набридало. Коли я став фотожурналістом, все змінилося. Тепер кожен день відбувається щось нове. Я відчуваю себе потрібним. Мені подобається працювати, бути у вирі всіх подій. Бувати там, де не кожен може бути. І це та професія, яку я шукав усе своє життя. Я не збираюся змінювати свою професію, навіть якщо мені запропонують дуже великі гроші. Мені цікаво займатись тим, чим я займаюсь зараз.
Я продовжую працювати в Херсоні. Планую фотографувати те, що відбувається в місті. Я хочу після звільнення лівого берега Херсонщини при першій можливості поїхати туди. Можливо, колись поїду до Криму.
Я хочу продовжувати працювати там, де народився.
